Слово партія – одне з найбагатших в українській мові. Воно має 7 (сім!) значень, з яких у трактуваннях перших двох понять слово інтереси вживається чотири рази.

Але навіть у п’яти інших трактуваннях цього слова, в яких не використано слово інтереси, саме інтереси є фундаментом для утворення та існування відповідної партії (геологічної, музичної тощо) у кожному значенні цього слова. Бо саме інтереси є рушійною силою для ефективної діяльності тих, хто цю партію утворює.

Треба визнати, що на даний момент, серед тих, хто зареєструвався в Мерітократії, спостерігається не стільки спільність інтересів, скільки значна їх розбіжність.

Воно й зрозуміло, адже передз’їздівський (концептуальний, або – вибачте за аналогію – внутрішньоутробний) етап формування майбутньої партії відбувався у формі залучення до гурту людей, які відчувають, що «далі так жити не можна», але як реально змінити стан справ не уявляють. Тож і гуртуватися люди почали на принципах організації клубів за інтересами.  І це було цілком природно в дотеперішній ситуації.

Тим не менше, засновники і значна частина прихильників ідеї Мерітократії можуть бути задоволеними. Бо саме відкритість простору для спілкування і висловлювань створила умови для виявлення не лише інтересів і переконань, а й подекуди можливостей членів «клубів», тобто ініціативно утворених тематичних спільнот в мерітократичному полі.

Природно й те, що дехто з членів цих спільнот досить своєрідно розуміють основне поняття Мерітократії – поняття і зміст гідності. Про цю своєрідність свідчать відгуки і коментарі на ряд розміщених тут тестових публікацій.

Адже багато хто з дописувачів продемонстрували у своїх коментарях неприйняття (нерідко категоричне) пропозицій чи точок зору, спрямованих на зближення інтересів, у центрі яких має стояти усвідомлення, що реалізація власних інтересів неможливе без усвідомлення особистої відповідальності за долю власної Батьківщини.

Цілком очевидно, що справжнє почуття власної індивідуальної гідності – тобто того, що в українській мові називається високим словом шляхетність – завжди є невідривно пов’язане із усвідомленням власної  громадянської відповідальності.

Гідно представляти свою Вітчизну та її інтереси як свої власні – є чи не найважливішою світоглядною складовою, що повинна бути присутньою в усвідомленні кожним членом Мерітократичної партії свого обов’язку і ролі в суспільстві. Бо як закликав свого часу гетьман П. Скоропадський,  – «Пам’ятайте: Україна – не поза нами, а в нас самих!».

Отже, влада гідних влади – це, наразі, лише комплекс добрих намірів.

Для своєї реалізації він потребує величезної роботи, а передусім – шляхетного, тобто розумного, толерантного, морального, раціонального і подекуди компромісного поєднання індивідуальних інтересів та спільних злагоджених дій на фундаменті чітко визначених організаційної структури і ефективної технології.

Інтерес, зацікавленість – це лише відчуття (чи передчуття) ще не дуже чітко усвідомленої потреби. А от коли потреба вже стає усвідомленою конкретно, тоді вона потребує функції, тобто чітко визначеної дії, спрямованої на задоволення цієї потреби.

Потреба створення політичної сили, здатної організувати суспільство і упорядкувати та гармонізувати життя в Україні на засадах моральності й на ґрунті сучасних знань, виникла давно, а особливо посилилась після першого десятиліття безрезультатного товчення Українців на місці під гаслами формальної незалежності.

Актуальність цієї проблеми набула ще більшого загострення наприкінці другого десятиліття незалежності України, коли практично всі політичні сили і їх лідери виявили свою нездатність до раціонального (а головне – морального) використання наявних національних ресурсів в національних інтересах, водночас продемонструвавши невміння ефективно працювати у сфері управління державою.

На додаток, внаслідок двадцятилітньої гри тією самою (зокрема й кадровою) «крапленою колодою карт» за посткомуністичними правилами,  народ не дуже наблизився до усвідомлення своєї національної тотожності, самосвідомості й  гідності, не зробив жодного рішучого кроку для перетворення у Націю, не піднявся до висування вимог національного рівня, а лише втратив віру в дотеперішніх поводирів.

Тому будівництво нової політичної партії має відбуватися за новими принципами – принципами моральності й гідності, на які має спиратися робота, стосунки і поведінка мерітократів в рядах партії та в суспільстві. А це означає, що до членів Мерітократичної партії слід поставити відповідні вимоги, які можуть бути не дуже ліберальними.

Бо солідна робота (а саме такої бракує в Україні) вимагає чіткого виконання поставлених завдань і старань зробити якісно, на совість.

А така діяльність завжди пов’язана з певною самопожертвою, без огляду на те, чи хтось цю самопожертву належно оцінить. Великі відкриття і прояви героїзму впродовж всієї історії людства наочно підтверджують це правило.

У кожному разі, сучасники не дуже радо сприймають новації, навіть якщо ці новації спрямовані безпосередньо на користь суспільству.

Отже, членство в Мерітократичній партії (якщо ця партія не є черговим політичним проектом для активізації вогню, в якому згорають надії Українців) – це певний життєвий ризик, на який можуть піти люди насправді чесні й патріотичні, здатні боротися проти зла, яке охопило всі верстви суспільства і стало звичним елементом життя у різних його проявах.

Досі у всіх політичних проектах в України вважалося нормальним, що вхід у владу (завоювання влади, захоплення влади, влізання у владу тощо) має відбуватися за рахунок вкидання великих грошей, зокрема й у так звані політичні технології, які здебільшого спираються на організаційно-психологічні прийоми масового обману.

Лідери дотеперішніх політичних проектів не були оригінальними. Адже вже не є секретом, що жовтневий переворот 1917 року і захоплення влади більшовиками здійснено за потужної фінансової підтримки уряду Німеччини й підбурення до заворушень найбільш неосвіченої маси населення. Ленін прибув до Петрограду в опломбованому вагоні разом із тими грошима.

Так само й сьогодні масово використовуються підкупи, хабарі. Підкупити маніфестантів і вивести їх на площу під потрібними гаслами, підкупити працівників виборчих комісій, підкупити виборців, підкупити суди…

Не дивина, що розміщення кандидатів у партійних списках впродовж двадцяти років новітньої незалежності України визначалося певною сумою грошей, внесених на виборчу кампанію та потенційними фінансовими можливостями кандидата на найближчу перспективу.

Ясно, що після вдалих виборів, «інвесторів» розміщували на посадах таким чином, щоб вони змогли повернути собі гроші, витрачені на вибори.

Нині складається таке враження, що суспільство звикло до зазначеної відверто корупційної політичної моделі і, слідом за організаторами цього легального криміналу, сприймає її як норму, як єдино можливий варіант.

Там, де люди морально слабкі, там стають сильними гроші!

Тому чи не перше питання, що виникає до кожного нового політичного проекту: хто його фінансує (вульгаризований русизм – «кришує») і наскільки потужно?

Якщо по-чесному, – по суті – це запитання дурне і скандальне. Бо у середовищі гідних і шляхетних за таке запитання має бути соромно. Проте фактом є, що багато хто із запитуючих Українців вже підняв лапки вгору, здався і звик, що все вирішують гроші.

Не вирішують! Візьміть стрибуна в висоту, який стрибає 2 метри і 10 сантиметрів, платіть йому вдвічі більше, але все одно він не подолає й кількох додаткових сантиметрів, аж поки не змінить методику чи спосіб стрибка.

Тобто якщо вже й платити, то не йому, а науковцю, який ту нову методику (спосіб) винайде і впровадить.

У нашому випадку йдеться про нові форми і методи організації та діяльності партії, зокрема й про її організаційну структуру.

Організаційна структура кожної серйозної партії завжди є певним відображенням статутної мети партії, методів і засобів досягнення цієї мети.

Нині відомо чотири типи організаційних структур (лінійні, лінійно-штабні, функціональні, лінійно-функціональні), котрі можуть використовуватись у трьох різновидах систем управління (командно-адміністративні, адміністративні, технологічні).

Таким чином в оргструктурах можуть застосовуватися 12 варіантів (схем) зв’язків, кожна з яких орієнтована на певний характер діяльності системи управління об’єктом, на конкретну сферу раціонального використання.

Щоб оргструктура була працездатною та ефективною, вона повинна бути функціональною і інформопровідною.

Найбільш досконалими (але водночас і найскладнішими) схемами зв’язків в оргструктурах є блочна (тобто функціонально обумовлена і технологічно орієнтована) та матрична. Натомість найпростішими схемами зв’язків в оргструктурах є розпорядча і апаратно-централізована.

В залежності від прийнятої схеми зв’язків у визначеній оргструктурі, формується кадрове забезпечення.

Наприклад, в розпорядчій і апаратно-централізованій схемах управління стосунки відповідальності між учасниками спільної діяльності розкладаються на лініях «начальник – підпорядкований». Це дуже просто й зрозуміло, часом доходячи до абсурду: «Ви мені сказали – я Вам зробила. Я погано зробила? А Ви мені погано пояснили!».

У такій структурі відносин й дехто з тих, хто називає себе гідним, ризикує втратити гідність.

Тлумачний словник трактує слово гідність у двох значеннях: 1. Сукупність рис, що характеризують позитивні моральні якості. 2. Усвідомлення людиною своєї громадської ваги, громадського обов’язку.

Отож слід розуміти, що членом Партії Гідних може бути той, хто маючи позитивні моральні якості, вже щось конкретно позитивне зробив і робить для громади.

«Кожна людина варта рівно стільки, скільки вона створила, мінус її марнославство і марнослів’я» – ця формула може нам допомогти у визначенні критерію членства в Мерітократичній партії.

А як не допустити до того, щоб у Партії Гідних не були присутні негідні?

А водночас, як організувати діяльність партії, щоб вона була у центрі інтересів суспільства, нікого не ізолюючи від можливості реалізації цих інтересів?

Відома формула суспільства  ( √ 9 + 9 + 92 + 7 ) не залишає місця для ілюзій:  бо лише три відсотки розумних і, водночас, моральних мають співпрацювати з дев’ятьма відсотками розумних і неморальних, а головне – з вісімдесятьма відсотками інших, не дуже відповідальних.

Проблема полягає у максимальному залученні всіх бажаючих до творчої перебудови, водночас враховуючи їх реальні нинішні й потенційні можливості.

І тут не треба вдаватися до емоційних оцінок, а тим паче тут немає підстав для образ, бо це справа не почуттів, а організації роботи..

Перший крок у цьому напрямку вже зроблено і цілком толерантно: запропоновано кожному бажаючому стати членом мерітократичної спільноти, самому обрати свій статус і віднести себе до певного кола наближення до центру відповідальності (соратники, активісти, прихильники, спостерігачі, функціонери, експерти).

Наступними логічними кроками, на нашу думку, мали б бути інвентаризація можливостей всіх і кожного незалежно від статусу, а потім – раціональне перегрупування членів Мерітократії з урахуванням їх членства в партії, розподіл обов’язків між членами партії та узгодження напрямків мерітократичної співпраці (завдань, тем, об’єктів, функцій) серед тих, хто з якихось причин не став членом партії.

Тобто можна собі уявити систему концентрично розташованих зон Мерітократії, кожна з яких дає можливість функціонування членів відповідного рівня відповідальності: чим ближче до центру, тим відповідальність зростає пропорційно вимогам до виконавців дорученої (ініціативно взятої) роботи.

Обсяг такої роботи – величезний. Він не може зводитись лише до агітаційно-пропагандистських заходів, як багато хто вважає.

Найперше, необхідно створити той образ (схему) майбутнього за який можна буде переконливо агітувати.

      Адже якщо, мерітократія – філософія розумних і, водночас, моральних       людей, то,  очевидно, що діяльність таких людей в будь-якій галузі має суттєво відрізнятися своєю раціональністю, виваженістю, професійністю, а відтак, і ефективністю.

В той же час, людей з такими успадкованими та вихованими з дитинства якостями все таки відносно мало, а людей, які впливають на перебіг подій в різних сферах нашого суспільного життя і які не є дуже розумними та зовсім моральними, як мінімум, на порядок більше.

Отож не досить, щоб верхні щаблі влади в державі посіли «мерітократи». Необхідно, щоб і всі державні та громадські інституції в ній, а також взаємовідносини  між цими інституціями і пересічними громадянами були побудовані саме на мерітократичних засадах.  Для цього потрібно напрацювати такі організаційно-методичні рішення, які б безумовно гарантували організацію життя в країні саме на таких засадах.

Можливо таке завдання і повинно стати програмою діяльності ініційованого нещодавно Інституту Мерітократії.

Першим кроком саме в цьому напрямку є розпочата нині розробка Функціональної моделі України, яка, значною мірою, здатна поєднати інтереси  переважаючої більшості мерітократів.

Процес побудови цієї моделі є по суті комплексним дослідженням і збалансуванням внутрішньодержавних пропорцій, упорядкуванням матеріальних й інтелектуальних ресурсів України з позицій їх раціонального використання та з врахуванням інтересів суспільства.

Активні автори розробки й залучені до цієї роботи експерти виходять з того, що сама розробка, впровадження і практична реалізація наслідків такого моделювання, окрім всього, є ефективним процесом підготовки кваліфікованих кадрів, а відтак, і одним із суттєвих елементів партійного будівництва.

Було б ідеально, якби вдалось так організувати Мерітократичну партію, щоб в ній, як в доброму професійному оркестрі, було чути і видно партію кожного.

Але для цього треба спочатку добре розписати партитуру.

Матеріал підготували: