Одного прекрасного сонячного недільного дня, у одному із музеїв Тернопільщини, як і звично, проходив робочий день. Усі, хто бажав відвідати музей, всявши в касі квиточок, мали змогу це зробити. Відвідувачі музею із захопленням оглядали експозиції та виставкові зали. Усе йшло своїм чередом. Приїзджі туристи, а також місцеві тут віддихали, збагачуючись духовною енергією, та слухаючи цікаву екскурсію. Після відвідувань музею, туристи щиро дякували, а працівники музею запрошували ще. У працівників музею був звичний робочий день, вони виконували свою роботу.

На територію музею увійшов чоловік середніх літ, та, минувши касу, попрямував в глиб музею. Один із працівників музею, виконуючи свою роботу, та зрештою і розполрядження адміністрації музею, підійшовши до відвідувача, промовив вже звичну завчену фразу: "Доброго дня, вибачте, але у нас вхід платний; пройдіть будь-ласка в касу". На що відвідувач так відреагував, ніби до нього підійшов якийсь босяк і просить милостиню, промовивши: "Що ! Я !? Це я маю йти ? Ви що, мене не знаєте !? Та ви тут всі ЗОБОВ'ЯЗАНІ мене знати !!! Чому це я маю платити за вхід !?". На що працівник музею відповів запитанням: "А скажіть будь-ласка, чим ви кращі за пенсіонерку, яка з пенсії 700 грн купила квиток, а ви не бажаєте ?". І тут відвідувач, аж "вскипів": "Та я, та я голова національної Спілки художників України !!!" Далі полився такий крик і погрози, що у працівника музею було таке відчуття, ніби на нього вилили відро бруду.

Адже в законі України "Про музейну справу" чітко написано, що на безоплатний вхід до музею мають право лише працівники музею, чи інших музеїв, про що вони повинні засвідчити своїм посвідченням.

Одже працівник музею лише виконував свою роботу.

Як виявилося пізніше, цим відвідувачем був новообраний голова Тернопільського обласного відділу національної Спілки художниківУкраїни - Ігор Дорош.

І ось такі люди, з відсутністю елементарної культури, очолюють такі поважні громадські організації, як відділ Національної Спілки художників України. Також вистачає і народних обранців, які вважаютиь, що їм все дозволено, і безоплатно. Вони чомусь вважають, що їм належать високі привілеї лише через те, що займають високі посади. Вони чомусь не думають, що на них лежить велика відповідальність (мабуть тому, що її просто нема), вони не задумуються над тим, що повинні бути зразком високого рівня культури і вихованості. Адже культура це не лише те що створено людиною, але й те, що людина представляє сама собою...

В нашій державі появилась така тенденція - чим вища посада, чи просто депутат, тим більше для нього все безплатно і меньше відповідальності, а чим бідніший українець - тим більше він платить і більше відповідальності. Як кажуть у селі: "Бабу за вкрадене верето соломи, чи пиячка  посадять, а олігарха, високопосадовця, чи навіть депутата за вкрадені мілліони, які крадуть вагонами - ніхто не чіпає, бо вони тепер тут господарі в державі".

Так все-таки, хто повинен платити більше - пенсіонерка з пенсією 700 грн, чи депутат із зарплатою мінімум 16 тис грн. і державним утриманням; як ми повинні жити - за займаними посадами, які нам надав хтось зверху, і керуючись олігархічним і адміністративним тиском, чи за заслугами перед народом ?

Напевно народ знає правильну відповідь... І цією відпоіддю є ідея МЕРІТОКРАТІЇ, КОЖНОМУ ЗА ЗАСЛУГАМИ ПЕРЕД НАРОДОМ, А НУЖДЕННИМ ПО ПОТРЕБАХ. То ж  чи не прийшла пора підтримати цю ідею ?