Перед багатьма з нас стоїть нелегке питання – як виховати своїх дітей так, щоб вони були здоровими, щасливими, мали силу втілити свої найсміливіші мрії...

Один з найрадикальніших, як для звиклих кутати-ховати-обмежувати дитят українців, варіантів відповіді на це питання пропонує американська дослідниця Джин Лідлофф. За її системою, дітям змалку не лише можна, а й потрібно давати гострі ножі, інші „небезпечні предмети”, дозволяти гратися на краю прірви чи перебувати майже без нагляду на березі глибокої водойми, дивитися, як батьки займаються коханням.

Подорожуючи по „дикій” Амазонії, Лідлофф потрапила в плем’я єкуана, яке ще майже не мало контактів з „цивілізацією”. Дослідницю вразило те, що всі люди племені виглядають гармонійними й щасливими, батьки не б’ють дітей і не кричать на них, а діти – не шантажують батьків плачем, радісно допомагають по господарству, ніколи від них не тікають.... Ця поведінка настільки разюче відрізнялася від поведінки дітей в США, що Лідлофф вирішила розібратися, в чому ж причина. Дослідження тривало кілька років і призвело до відкриття – „континууму”, певного комплексу очікування необхідного досвіду, який виробився і став вродженим в процесі повторення з покоління в покоління певних послідовностей поведінки.

Спершу трохи теорії. Дещо спрощуючи – якщо певного досвіду, очікування якого закладено на генетичному рівні, людина не отримала, вона завжди буде його несвідомо шукати і буде психічно ущербною, обділеною, постійно житиме з „вавкою в голові”, яка не дасть їй бути щасливою.

Таким чином, в маленьку людину, яка тільки народилася, вже закладено певні потреби, очікування і тенденції розвитку, притаманні всім Homo sapiens. І дитина готова розвиватися в певних напрямах, що відповідають цим очікуванням.

Те, наскільки реальний фізичний, інтелектуальний та емоційний досвід суперечать вродженому, визначає, наскільки конкретна людина відхиляється від закладеного в ній потенціалу бути щасливою.

Особливо сильну травму дитині наносить забирання її від матері в пологових будинках відразу після народження. Нічого в досвіді предків не підготувало немовлят до того, що їх залишатимуть самотньо ридати. Згідно з дослідженнями Лідлофф, під час „оральної” фази дитину потрібно постійно носити на руках. Жінки єкуана носять їх на собі в перев’язях, дитина увесь час знаходиться в тілесному контакті з матір’ю, відчуває себе захищеною і спокійно засвоює потрібний їй досвід.

Нестача материнської уваги під час „ручного періоду” „вилазить боком” у зрілому віці. Часто континуум заганяє організм у хворобу, щоб відчути „материнську” турботу й увагу з боку ближніх – те, чого не вистачило в початковий період росту, і потреба в чому переслідує людину все життя.

З цим важко не погодитися. Пам’ятаю, в шкільному віці сам любив “похворіти” – щоб отримати більше батьківської уваги та піклування.

Багато хто хворіє лише через те, що не може впоратися з життєвими проблемами. У стані стресу організм „тікає” на емоційний рівень маленької дитини.

Інші хворіють лише для того, щоб уникнути некомфортних життєвих ситуацій. Коли ж вони навчаються самостійно виплутуватися зі своїх проблем - необхідність у хворобі відпадає.

Значна частина хвороб - це наслідок вад, спричинених нестачею певного досвіду в дитинстві. Так, людям починає здаватися, що життя стало дуже важким, а тут іще й болячка якась напала. Насправді ж десь в надрах несвідомого хитрий континуум просто „вирішив”, що для відновлення рівноваги потрібно дозволити тілу захворіти - якщо є емоційна потреба побути безпорадною маленькою дитиною, а поряд є людина, на яку можна „навісити” роль матері. Наприклад, застуда стає коротким відпочинком — звичайна реакція для відновлення балансу людиною, яка задалеко відійшла від комфортного для себе рівня благополуччя чи сильно змінила поведінку.

Щоб життя було мінімально терпимим, деяким людям „доводиться” часто впадати в погані фізичні стани (схильність до нещасних випадків), а іншим – на все життя ставати каліками, щоб хоч якось існувати в умовах величезної (зазвичай витісненої в несвідоме) потреби в неотриманій материнській турботі, розвазі чи покаранні.

Одними з „найжорсткіших” виявів нестачі „ручного” досвіду стають залежності від героїну, алкоголю, азартних ігор, снодійного...

Цікаві й соціальні наслідки „втраченості континууму”, адже в людині закладені й очікування відповідного суспільного середовища (ставлення з боку інших людей, можливості реалізуватися в найбільш підходящому виді діяльності).

Лідлофф вважає, що багато з „багів” нашої цивілізації – потяг до злочинності, боротьба за владу, егоїзм - походять саме від нестачі повноти цього базового досвіду.

У соціумі єкуана відсутня ідея суперництва. Суперництво не є необхідним для їхнього емоційного здоров’я, а тому в культурі єкуана майже відсутня конкуренція – всі щасливі й задоволені життям.

Діти єкуана разюче відрізняються від „цивілізованих”. Це сильні й веселі мисливці, які не просто виживають, а й щасливо живуть в „суворих” джунглях малодослідженої частини Амазонки. Якщо мама ставиться до дитини, як до крихкої кришталевої вази, яка в будь-який момент може розбитися - дитини сприйме це ставлення і вважатиме, що так воно і є. Грубувате й безцеремонне ставлення подіє навпаки – дитина добре відчуватиме своє тіло, буде сильною, витривалою і здатною призвичаїтися до більшого спектру умов та ситуацій. Дитині неприємно відчувати себе крихкою, слабкою, вразливою й ні на що самостійно не здатною – це заважає розвитку і створює проблеми в старшому віці.

Американська психотерапевт вважає, що обіцянки дітям типу „втонеш, впадеш, поріжешся” часто стають причинами травм. Адже поведінка дитини часто визначається тим, чого від неї очікують: якщо бабуся надумала, що, варто їй лише відвернутися, як дитина впаде в калюжу, шанси на те, що дитина впаде в калюжу, значно зростають.

Порівняно з американцями середнього класу – популяцією, яка масово живе дуже „захищено” й комфортно, нещасні випадки у єкуана трапляються навдивовижу рідко. Американських дітлахів більше захищають різноманітними технічними засобами, ніж будь-кого в історії людства, і таким чином від них менш за все очікують здатності самим турбуватися про себе. Результат – сучасне американське суспільство, колоритно змальоване Жванецьким.

Єкуана не „жаліють” дітей, коли ті забиваються, не кидаються самі підіймати дитину, що впала на попу - а діти, відповідно, не вимагають: „мама, пожалій, мама, поцьомай бо-бо”. Від дитини, яка впала, очікується, що вона сама встане і доганятиме дорослих, і якщо вона здатна йти, вона так і зробить – континуум вчить, що інакша поведінка в джунглях може мати неприємні наслідки.

Крім того, у єкуана немає проблеми „неслухняних” дітей – всі діють відповідно до внутрішнього відчуття „правильної поведінки”, закладеної змалку спостеріганням за дорослими.

Іще до образу дітей єкуана: вони не мають коліків, і ні в кого з них немає страху висоти – як і у всіх американських індіанців.

Базовим положенням у ставленні єкуана до дітей і в системі психотерапії, яку розробила Лідлофф, є визнання в них здорової індивідуальності і поваги до неї незалежно від віку істотки. В теорії – ніби все правильно, але на практиці розуміємо, що наш соціум сприймає дитину зовсім інакше – як дурного суїцидального монстра, який, тільки відвернися, готовий стрибнути під поїзд, може годинами задовбувати батьків безглуздими вимогами й плачем, і вже самим фактом свого існування робить батьків клієнтамирабами системи „охорони здоров’я”. Материнство – не щастя, а тяжка праця, яка ще й наносить дітям травми. Так, дослідження показали, що люди, яким манежами чи іншими способами не дали реалізувати потребу повзати і бігати „на чотирьох”, пізніше не можуть повністю розвинути мовленнєві здібності. У деяких випадках відсутність такого досвіду стає причиною заїкання, яке лікується методом повернення дорослих до повзання „на чотирьох” протягом кількох місяців по годині щодня.

Ставлення до сексуальності у єкуана також радикально відрізняється від пригніченого пуританського в США чи пост-православного у нас. Згадаймо Фрейда: він вважав, що всі чи майже всі психічні розлади мають початок в травмах сексуальності. Сучасна психологія вчить, що багато розладів таки мають в цьому причину - але не всі. Лідлофф пропонує „ліки”, від яких Фрейд би, мабуть, струрбовано засмикався у труні - у єкуана (і в більшості „традиційних” спільнот) присутність дитини при сексі батьків сприймається як щось цілком природнє й нормальне; так само, скоріш за все, було і в нас тисячі років тому.

Можливо, що, не будучи присутньою при сексі батьків, дитина втрачає необхідний їй досвід і „психобіологічний” зв’язок з батьками, який потім несвідомо намагається віднайти. Це прагнення пізніше перетворюється в Едипів комплекс у хлопчиків, і комплекс Електри у дівчаток.

Як на індивідуальному, так і на суспільному рівні виникає почуття провини через ніби-то пригнічене і заперечуване бажання сексу з матір’ю чи батьком, хоча дитині потрібна була лише пасивна роль спостерігача. Дорослі не можуть згадати, як спостерігали за батьками, що кохаються, просто тому, що в дитинстві були позбавлені такого досвіду, і навіть уявити не можуть собі такої ситуації. Результат – масові неврози на грунті сексуальності.

Виховання - тонка штука, й категоричні наміри батьків виховати дитину за певним ідеалізованим зразком може лише нашкодити. Якщо батьки, замість давати дитині самій розвиватися й пізнавати світ, розвивають її в правильному (з їхньої точки зору) напрямку, дитина платить за це своєю цілісністю, яка залежить від повного й гармонійного розвитку всіх її здібностей.

Лідлофф пише: „Використовуючи потребу дитини робити те, що від неї очікують, дорослі можуть в корені задавити її творчі здібності. Достатньо сказати щось на кшталт: „Краще малюй над лінолеумом у вітальні, бо заляпаєш фарбою весь паркет” - і дитина відзначить собі, що „малювати” значить „ляпати”, і їй знадобиться дійсно надзвичайне натхнення, щоб, усупереч очікуванням матері, намалювати щось красиве”.

Коли дорослі отак „виліплюють” дитину, це зазвичай стає перешкодою в розвитку – надумані способи менш ефективні, ніж вже закладений в нас Природою.

Але прийняти це й почати вірити своїм дітям надзвичайно важко.

Станіслав Давиденко

http://infoporn.org.ua/2010/11/08/vyhovannya_za_ldloff_chastyna_