Сімейні цінності як раритет,
або Якого громадянина наша держава замовила школі

Наталка ПОКЛАД, поет, публіцист, перекладач

«Сім’я — фортеця моя»... Мов заклинання. Бо й справді, в усіх суспільних катавасіях, за будь-яких політичних умов сім’я, родина були — і, на щастя, ще є — могутнім бастіоном, прихистком, оберегом людської душі протягом усіх часів. Жити в парі, любити, мати розуміння й підтримку — правічне й нестаріюче бажання, мрія, яку означив людині сам Бог.

Українці за довгі віки сформулювали кодекс родинних цінностей, якими, поза всяким сумнівом, можна гордитися і які прозаїчно-академічно звучать так: подружня вірність; піклування батьків про дітей; піклування дітей про батьків і старших у сім’ї; пошана до предків, догляд за їхніми могилами; взаємна любов і повага між батьками; злагода та довір’я між членами сім’ї; відповідальність кожного за інших членів сім’ї; здоровий спосіб життя; дотримання прадавніх народних звичаїв, охорона традицій; гостинність; багатодітність тощо. Тут, звісно, віддзеркалюється менталітет нашої нації. І, безперечно, саме такі цінності допомагали їй, всупереч усім катаклізмам, не тільки жити, відбиваючи чужинські посягання, а й натхненно творити багатющу культуру. Згадаймо бодай традиційне українське весілля, цю неперевершену симфонію краси, багатоденну народну виставу, в якій були задіяні всі жанри культури, — музика, танець, спів, вишивка, ткацтво, кулінарія тощо — й експромтом діяли-грали десятки учасників.

Зміна соціального устрою в суспільстві неминуче веде до зміни всієї усталеної системи цінностей. Не виняток і родина. Можна згадати початок ХХ століття, коли більшовики, взявши владу, кинули народові клич «Геть сором! Геть сім’ю». Кажуть, тоді молоді романтичні поетески дефілювали в чому мати народила вулицями Харкова, демонструючи всім свою модерновість. А в новоутворених колгоспах будувалися бараки, де «люди нового часу» спали покотом, замість спати по парах у консервативних «одноосібних» хатах, і вірили, що беруть бика за роги.

Проте яка ж то була мілина і цнота супроти сьогоднішніх «висот» демократії, що тотально квітне зомбуючою рекламою, особливо на телеекранах; педофільства, проституції, в тому числі й дитячої, та інших приголомшуючих «відкриттів». У гонитві за нібито демократією суспільство легко «клюнуло» на наживку тих, у кого патологічне бажання наживи зашкалює, і не зразу зауважило зворотний бік медалі, ім’я якому — розпуста, безлад, розтління, і як результат — виродження, тобто дорога в нікуди. Історія вже має подібні приклади. Очамрілі від того дурману, ми все частіше з тугою мовимо про родинні цінності як про раритети.

Під тиском глобалізації та пов’язаних із нею процесів сім’я руйнується не лише в нас — б’ють тривогу й соціологи США. Проте в постколоніальній Україні, роздертій у соціальному, мовному, релігійному тощо планах, амплітуда руйнації особлива. Як свідчать дослідження, сьогодні із 13,5 млн. сімей у нашій державі 20% — неповні, а 70% із них (якщо взято шлюб до 25 років) потім розпадаються. Загалом же в Україні розпадається кожна друга сім’я. 103 тис. дітей ростуть без батьків, а 170 тис. сімей — кризові. У нас — 11 колоній для неповнолітніх, у яких перебувають, за скромними офіційними даними, 3 тис. дітей. Україна займає перше місце в Європі по ВІЛ-захворюванню. З іншого ж боку, 20% наших сімей — бездітні.

***

«Яка хата, такий тин, який батько, такий син», «Яблучко від яблуньки далеко не падає», — твердить наш мудрець-народ і цим визначає формулу родинного виховання, згідно з якою батьки не лише фізіологічно продовжуються в дітях, а й, зрештою, повторюються в них.

Звісно, родини різні, роблять у вихованні різні акценти і вчать на різних ідеалах. Тож мала би бути національно-державною наша система освіти. Проте й досі не відаємо і ніхто нам не каже, яку державу будуємо й чи будуємо взагалі, і якого громадянина ця держава замовила школі. Гасло «нація відроджується», про яке так патетично туркотіли наші провідники всі 90-ті, стало прикриттям страшної руїни, яку тепер пожинаємо.
Українську систему освіти безперервно трясе. Твердих якісних стандартів вона понині не має. Так, етнопсихологія українців могутня, витримала не одну історичну випробу. Проте зараз переживаємо надзвичайно деструктивний період: одні цінності втрачено, а інших не вироблено, мораль зруйнована, а саме суспільство хворе. Аби втримати падіння в прірву, потрібно негайно запровадити модель національної школи із системою національного виховання, з відповідними ідеалами й цінностями. А їх на 16-му році незалежності досі нема. Наївно було б запитувати, чи такий стан речей у державі випадковий.

Щоб наші покоління не були манкуртами на рідній землі, виховний компонент має базуватися на українознавстві. І тут — проблема з проблем, бо українознавство як система знань про Україну й українство, їхній космічний феномен та історичну місію за останнє десятиліття зі школи, м’яко кажучи, витіснене, а вона сама зорієнтована лише на освітній результат — на інформатику, на іноземні мови тощо і зовсім не переймається вихованням громадянина-патріота. У школі хіба зосталося трошки народознавства — як знання про бездержавний етнос, його систему харчування, одяг, фольклор, традиції тощо... Колись імперську владу лякали українські вишиванки, тепер же постімперські сили бояться, що українці нарешті усвідомлять свою національну ідею, свою історичну вагу та місію і зуміють об’єднатись...

«...Незалежність вибороли, вистраждали потом і кров’ю в боях, таборах і на нарах мільйони і мільйони українців. Але трагізм полягає у тому, що Україна від часу проголошення своєї незалежності не українізувалася, швидше навпаки — вона деукраїнізувалася. Стала ще більш ніякою», — констатував Президент В.Ющенко на VIII форумі Світового конгресу українців у серпні 2006 р.

Тож не дивно, що українські діти тікають з України, здають її просто так, вона їм байдужа, бо вони не навчені любити, не знають ні своєї історії, ні культури. А любити те, чого не знаєш, важко або й зовсім неможливо.

***

Усіх батьків, які сьогодні віддають своїх чад у школу, можна умовно поділити на три групи: а) привели дитину й забули про неї; б) цікавляться, але здебільшого вважають, що школа руйнує дитину (у цих батьків знищено довіру до педагога); в) батьки з високим соціальним статусом: учителі спілкуються не з ними, а з водіями й няньками дітей.

Можна твердити, що в координатах, які сьогодні склалися, з комплексом наявних проблем учителі не готові працювати з батьками, а тим більше давати їм якісь поради, їх цього ніхто не вчить: ніде в педзакладах не викладається методика сімейного виховання.

Щоб зняти суперечність між школою й родиною, потрібно створити єдине поле цінностей; цим має зайнятися насамперед Міністерство освіти.

У школу пустили гроші, і їх треба відробляти. Ми забули, що в школі — інші мірила, духовні. Дехто все ж не такий песимістичний і вважає, що панацеєю стане введений у навчальну програму курс «Християнська етика в українській культурі» (експеримент проводиться у 14 школах Києва).

А якщо поглянути загалом, то хто сьогодні працює з батьками? Хто виховує їх, духовно скалічених тоталітарною системою, а точніше: хто перевиховує їхню проімперську, отже, здебільшого рабську психоідеологію, навчає їх бути патріотами української землі — байдуже, якого кольору прапор вони носять і до якого етносу належать?
Іноді відбудеться якась конференція, іноді щось зініціює якась партія чи громадська організація, іноді трапиться батькам актуальна книжка... А де популярна газета для батьків, де підручники-посібники, де цикли радіо- й телепередач і такий потрібний батьківський всеобуч?

Свято Матері в травні, ще не визначене з датою свято Батька, свято Сім’ї — чи спроможні вони привернути увагу суспільства, відродити належне ставлення до цих святощів? У сім’ях діти виховуються без чоловічого начала. І в школах теж. Сім мільйонів наших співвітчизників — у наймах за кордоном. Яким у цих умовах виростає покоління?

***

Україну названо зоною культурного лиха. Звісно, винна не лише влада, а й низька національна свідомість поколінь. Наша молодь шукає ідеалів будь-де, тільки не на своїй землі, не в своїй історії та культурі. І тут, здається, замкнене коло.

За всі національні поразки історія насамперед складає вину на еліту нації. І нещодавно було дивно слухати відомого письменника та політичного діяча Дмитра Павличка, який повідомив радіослухачам, що нічого поганого не бачить у тому, що 25 млн. українців живуть поза межами Батьківщини. Більше того, він радить їм (ішлося конкретно про українських заробітчан в Іспанії) купувати там землю, обживатися, будувати храми, навіть міняти свою мову — справді, нічого страшного, твердив пан Дмитро, адже «українці все одно несуть у собі Україну».

Можна було б і не акцентувати на таких поглядах нинішнього голови УВКР, якби не ще одне «відкриття»: одна багаторічна демократична депутатка пояснювала громаді — он, мовляв, держави з віковими усталеними традиціями державності (Франція, Англія тощо), а тут — молода Україна. Що з неї вимагати? До яких державних органів у ній апелювати, аби почули? У нашій історії нам не раз було непереливки. Скажімо, в зросійщеному Києві на початку ХХ століття нараховувалося лише кілька сімей українських інтелігентів, як-от Лисенки, Старицькі, Косачі, які розмовляли українською, творили українську культуру. Чи візьмімо, казала депутатка, наших емігрантів — у них величезний досвід утримання українських національних традицій: наші люди на чужині не лише у родинах виховали своїх дітей національно свідомими, а ще й зорганізовували для них українські школи та університети, збудували церкви тощо. Із виступу депутатки напрошувався один висновок: отже, ми можемо зберегтися лише тоді, коли всі станемо емігрантами(???).

Так, треба впливати на владу. Але Лисенки, Старицькі й Косачі були національно свідомими родинами. А що робити тепер із непритомною нацією?

Знов, як і за імперських часів, групки національно свідомих родин діляться одна з одною досвідом культурного життя в стані блокади. Бо тенденції задушення всього українського такі самі, як і раніше. Ба ні, цивілізаційні виклики тепер ще серйозніші...

Агентом національної безпеки стала національна іграшка.

Я була свідком, як модерно одягнена молода мама, курячи цигарку і про щось заклопотано розмовляючи з подругою, кермувала поперед себе дитячий візочок, дитинча в нім сиділо обличчям вперед і бавилось дивною іграшкою — чорним черепом на зеленій пружинці. Дитинча смикало тією пружинкою і череп застрашливо підскакував... Мене вразила не так потворна іграшка, як холодно-зацікавлений, якийсь неживий вираз дитячого обличчя.

***

Анкетування, яке минулого року широко провів серед учнів, учителів та батьків різних областей держави Науково-дослідний інститут українознавства МОН України, засвідчило не зовсім однозначну картину, над якою треба подумати не тільки українському міністрові освіти.

Скажімо, місце освіти в розбудові сучасної України батьки визначили так: у сталому розвитку суспільства — 13,3%, у новій якості життя — 3,3%, як інструмент життєвого успіху — 8,3%, у реалізації соціальних ролей — 1,7%, у становленні громадянина України — 23,3%, у самореалізації особистості — 20%, у громадській діяльності — 11,7%, в економічному та соціально-політичному прогресі суспільства — 23,3%.
Престижними серед дітей, кажуть батьки, є професії: економіста, фінансиста, юриста, бізнесовця — 75%, журналіста — 8,3%, політика — 3,3%, комп’ютерника — 6,6%, професійного спортсмена — 5%. А непрестижними: педагога, вчителя — 40%, медика — 11,6%, науковця — 6,6%, хлібороба — 16,6%.
Щоб досягти життєвого успіху, стверджують батьки, для молоді важливі: здібності, талант — 55%, працелюбство — 41,6%, освіта — 61,6%, фортуна — 28,3%, зв’язки з потрібними людьми — 25%, чесність, принциповість — 11,6%, вміння «подати себе» — 41,6%, гроші — 23,3%, здоров’я — 41,6%, вихованість — 15%, вміння пристосуватись — 20%, активна участь у політиці — 0%, життєвий досвід — 6,6%.
Батьки вважають, що особливо значущі для їхніх дітей такі життєві цінності: моральність — 25%, мистецтво, краса — 3,3%, матеріальний добробут — 55%, житло — 28%, гроші — 21,6%, сім’я — 50%, робота — 48,3%, дружба — 23,3%, права людини, свобода — 28%, кохання — 25%, освіта — 51,6%, кар’єра — 21,6%, патріотизм — 8,3%, здоров’я — 61,6%.

Якості, які батьки хочуть виховати у своїх дітей: оптимізм — 23,3%, цілеспрямованість — 50%, чесність — 25%, відповідальність, почуття обов’язку — 53,3%, уміння володіти собою — 31,6%, толерантність — 15%, здатність до творчості — 6,6%, колективізм — 5%, порядність — 31,6%, власну гідність — 55%, любов до своєї малої батьківщини — 21,6%, національну самосвідомість — 8,3% (!!!), потребу в здоровому способі життя — 48,3%, побутову культуру — 4,7%, культуру рідної мови — 13,3%, знання іноземної — 25%.
Здається, до результатів цього анкетування й коментарі зайві.

Попри те, космос залишає нам нитку надії. Опитування молоді (14—35 років) у 1998 р. засвідчило, що 94% її вибрало найбільшою цінністю сім’ю. У 2006 р. це підтвердило вже 97% опитаних молодих людей. Щодо того, на чию допомогу вони найбільше розраховують, то перші місця зайняли церква і сім’я (фатально те, що множиться кількість сект; і бездіяльність влади щодо них — злочинна).

74% опитаної молоді хоче щасливої сім’ї, 4 % — влади, 3% — багатства.

Стоїмо на березі, зайнятому ворогом. А човен поплив. А у нас — ностальгія...

Газета «День» №227, середа, 26 грудня 2007