Перебуваючи в Київі, я проживав в готелі з викладачем БЖД З Ужгорода. Він сам чех по національності, але рахує себе всеж Українцем і вот чому:
Вот приблизно те , що він мені розповів...

ХТО МИ?
У 2001 році в Швейцарії я познайомився із 40-річним бельгійцем, який проживає у Цюриху. Дружина його – струнка, чорнява українка – родом із Києва.
Мене вразило, що під час форуму вони обоє вільно спілкувалися трьома мовами: німецькою, французькою та англійською, а між собою – рідною для нього фламандською.
Коли ж я поцікавився його національністю, то після здивованого та усміхненого погляду почув у відповідь: «Як хто? Швейцарець».
«А й справді – йому є чим пишатися!» – подумав я, зауваживши, із яким почуттям власної гідності він це промовив.
Ще б пак! Швейцарія – одна із найбагатших країн світу. Швейцарський пенсіонер отримує не менше 1500 євро, а висококваліфікований робітник заробляє від 5000 євро на місяць.
У Швейцарії люди розмовляють німецькою, французькою, італійською та ретороманською мовами. Але це не заважає їм поважати одне одного і відчувати повагу до швейцарської нації та держави.
У них – своє коло. На відміну від нашого – позитивне. Швейцарці поважають свою державу, і вона забезпечує їм якість життя, одну з найвищих у світі. І чим вища якість життя, тим вищий рівень національної гордості.
Запитайте американця про його національну приналежність. Почуєте у відповідь: «Я – американець». І при цьому він може бути етнічним ірландцем, іспанцем, євреєм, українцем чи росіянином…
Аналогічну відповідь почуєте від етнічного якута, тунгуса, єврея, білоруса, українця... які є громадянами Росії. «Я – росіянин», – гордо промовить кожен із них.
У нас, на жаль, по-іншому.
Є громадяни України, які не відносять себе до української нації лише тому, що не розмовляють та не думають українською.
Інші гонорово демонструють свою належність до титульної нації і борються за її права, не думаючи про те, що інколи протиставляють себе таким же громадянам України, якими є самі.
МИ ділимося. Вірніше – нас ділять. Для цього використовують будь-який привід. Поділяють на «схід» і «захід». Ділять за мовою спілкування та політичними кольорами.
Все це робиться не випадково.
Нас роз’єднують навмисне, ділять на «сорти» для того, щоб обдурити.
ВОНИ кажуть: «Вибирай, УКРАЇНЦЮ, «сорт», який душі миліший. Вибирай та ворогуй із сусідом, родичем з іншого кінця України… Воюйте, йолопи, а ми тим часом будемо «дерибанити» бюджет, таємно скуповувати землю, накопичувати в офшорах долари».
Хто ВОНИ? Про це згодом.
Хто МИ?
Відповідь на це питання є надзвичайно важливою для кожного з нас.
За 18 років незалежності багато громадян України так і не змогли на нього дати правильну відповідь.
Через це багато з нас, хвилюючись за майбутнє, поглядає у бік інших держав – як на схід, так і на захід від України.
Через це нас ділять, обманюють та маніпулюють нами.
Відповідь на це питання вже давно дали собі швейцарці, американці, німці, французи... І тому живуть краще за нас.
Відповідь на нього дали й поляки, словаки, угорці, прибалти... І тому вже досягли успіхів на шляху до якісного життя.
Правильно відповісти на це питання – справа кожного, хто живе в Україні.
Від цього залежить доля всіх.
Багато з нас вже зробили це...
8 Березня. Ми запросили сусідів із нашого під’їзду в гості...
Гарне та ніжне жіноче свято. Три сім’ї... Почали, звісно, про жінок, але поступово перейшли до розмови про нашу дійсність.
Одна із сусідок розповіла про сина.
Вони з чоловіком родом не з України. Вона – з Білорусі, а чоловік – з Індії.
Вже багато років проживають в Україні. У чоловіка тут робота. Вони вважають Україну своєю другою батьківщиною, з якою пов’язують своє майбутнє.
У недавній розмові про життя син сказав, не задумуючись: «Я – українець». Так він відповів на її запитання, ким він себе вважає.
Вона була горда за сина, коли промовляла ці слова.
І вона вважає себе українкою. Тут її дім, сім’я. І в Україні вона бачить себе щасливою.
Або ж інша історія, яка вразила мене.
Влітку 2006-го ми з дружиною були в Криму. Часто на пляжі зустрічали сім’ю з чотирирічною дівчинкою.
Батько, помітно, з мусульманської країни. Донька з ним спілкувалася його рідною мовою, а з мамою – російською.
Коли ж моя дружина заговорила до неї російською, вона відповіла українською – мовою, яку чула від нас. У розмові продемонструвала нам свої знання ще й англійської, розповівши про себе та своїх батьків.
Зізнаюся: я був шокований, коли ця маленька дівчинка легко спілкувалася на стількох мовах.
Скажете, диво? Ні. Звичайна дитина. Просто батьки думають про її майбутнє, а не про те, до якого «сорту» їй належати.
Ось так нам пощастило зустріти УКРАЇНОЧКУ з МАЙБУТНЬОГО.
МИ, всі громадяни України, – УКРАЇНЦІ!
Як би нас не ділили – у нас все спільне. І країна. І земля. І народ. І бажання жити в достатку у своїй країні...
МИ можемо бути етнічними росіянами, угорцями, поляками, татарами... Але національність у нас одна. Як у швейцарців, росіян, американців.
МИ всі представники єдиної української нації. Незалежно від того, якою мовою розмовляємо та думаємо, де живемо, до яких Храмів ходимо.
Нас єднає Україна. Це наша країна. Іншої у нас немає і ніколи не буде.
Нас ніхто і ніде не чекає, тому що МИ нікому і ніде не потрібні. Хіба що як дешева робоча сила.
Нещодавно мав розмову з товаришем, який працює програмістом у США. Він розповів, що заробляє немало, але хоче повернутися додому. Наприкінці додав:«Не повіриш – випити ні з ким!»
Напевно, не з тим, щоб випити, у нього проблема. Йому там самотньо.
Нам може бути по-справжньому комфортно тільки на своїй землі.
Тут наша родина та друзі. Тут минуло наше дитинство. Тут ми виросли та стали такими, як є. Тут наші найкращі спогади...
Лише в Україні МИ можемо бути насправді щасливими.
Усвідомлення цього є, перш за все, проявом нашого прагматизму. Усвідомлення цього дозволить нам легше та швидше об’єднатися, щоб стати на шлях до якісного життя.